Історії випускників: Ігор Перенесієнко

Про шлях до письменництва

Бажання писати було з дитинства. Батьки мали добру бібліотеку: від Ґете та Белля (мама — вчителька німецької) до посібників про таїнство створення інкубаторів (батько — електрик). В університеті під час нудної пари писав якісь шкіци: гуни під орудою Баламбера* сунули до Ворскли своїми «джон дірами»* на понижених передачах зі смертоносними жатками. Після вояжу до полтавського театру намагався перезавантажити «Лісову пісню», де Мавка, благородна випускниця Лубенського лісотехнічного коледжу, працювала в лісництві, а Лукаш промишляв браконьєрською вирубкою ялинок.

Усе це було безсистемно. Про початок письменництва як процесу можу сказати лише після першої лекції в Litosvita.

*Баламбер, або Баламир — перший відомий правитель європейської імперії гунів.

*John Deere — американська машинобудівна компанія, зайнята в галузі виробництва сільськогосподарської, будівельної та лісогосподарської техніки.

Про літературні впливи

Першим автором, якого відрізняв від решти, був Майн Рід. У школі амбітно мріяв зібрати всі його тексти, тож їздив полювати на полтавські барахолки. Одним із перших зразків сучукрліту, який справив вау-ефект, стало «Полювання в Гельсінкі» Ірени Карпи — то нахабно відрізнялося від умовних Карпенка-Карого та Нечуя-Левицького.

Магістрально про решту: Мартин Якуб (у книгарні порадили, що мені зайде, і не збрехали), Шон Байзелл та Марина Єщенко (обоє дотичні до бібліотек і писали про них), Ростислав Семків (хотілося б думати, що зміг узяти щось із монографії про іронічну структуру), Дмитро Безверхній (історична освіта накладає на манеру письма щось, що мені імпонує).

Люблю читати балканщину, тому вплинув Андрій Любка — це тексти і про літературу, й історію водночас. Милорад Павич. Ніяк не зберуся сісти за Горана Петровича, бо ж він також бібліотекар і, найголовніше, також Петрович. Із тих, хто найбільше впливає тут і зараз, на кого хочеться рівнятися — Фредрік Бакман.

Про ідею для роману «Ich möchte додому»

Для цього мені треба було пропрацювати з десять років у бібліотеці й дійти до думки, що в житті нарешті треба щось міняти. Подобалося письмо, бачив, що люди не бояться публікувати абсолютно будь-що, тож захотілося довести самому собі, що також здатен витворити продукт.

Зображати потрібно те, що тебе оточує. Базово хотів писати про сусіда-алкоголіка. Кільцева, автомийки, шпалерний ринок і всі ці веселі історії «понаїхавців», які насправді не дуже-то й веселі. Але кураторка Litosvita, почувши все це, драматично видихнула і м’яко сказала, що ні. Уже протягом першої консультації вона дізналася, що з 2010 року листуюся зі знайомою з Гамбурга, і дала пас убік того, що на сюжет треба почепити любовну лінію.

Про роботу від ідеї до рукопису

Не вірю в натхнення як помічну штуку. Написання тексту — це робота з «ретельно вибудованою інфраструктурою», як говорив на лекціях Олександр Михед. Навіть коли немає бажання писати, усе одно треба йти у файл із текстом: виправляти коми, викидати повтори слів чи просто «потинятися» ГРАКом*. Важливо робити це регулярно. Системність важить.

Ви маєте розуміти, чим закінчиться історія. На старті непогано сформулювати робочу назву рукопису чи бодай репліку, яка передає вайб твору. План тексту на 12−15 розділів (з парою речень про зміст кожного), які рухатимуться в процесі, але хребет лишиться.

І найголовніше — слухати поради про письмо від тих, що вже бодай чогось досягли в галузі. Чогось більшого, ніж єдина видана книжка й загублений десь на комп’ютері рукопис.

*ГРАК (Генеральний регіонально анотований корпус української мови) — це колекція текстів українською мовою з програмою, яка дає змогу шукати слова, граматичні форми та їх сполучення, а також обробляти результати пошуку, сортувати, робити добірки й отримувати різну статистичну інформацію.

Про вплив «Річної програми письменницької майстерності»

Річна програма — одна з найбільших пригод у житті. Після курсу почав серйозно (сподіваюся) писати, змінив місце роботи. Моєю кураторкою була Світлана Стретович. Невимовно вдячний їй за всі консультації, поради щодо сюжетних поворотів. Точково вплинув досвід Марини Манченко — взорувався на неї як на випускницю Litosvita, яка змогла.

Важливою частиною курсу є інші студенти. Тамтешня публіка досить начитана, чого годі знайти деінде. На практичних, коли маєш змогу озвучити тексти, таке оточення допомагає. Моїми найщасливішими моментами на заняттях були дні, коли на них не приходив Пилип Білянський. Бо після його текстів свої поробки можна вже не озвучувати.

Сподіваюся, народ із мого курсу допише тексти про дивака з верхнього поверху будинку в Харкові, школу магії в Києві, німецький концтабір, дівчину-німфоманку, що підкорює столицю, грубезну фентезі-сагу в трьох томах про клани вовкулаків… І, звісно, світ колись побачить «Толіків» Юлії Мак. А, стоп. Останнє вже є.

Про видання дебютного роману

На Річній програмі був цілий блок лекцій про те, як видати книжку: як писати листи видавцям, де здибати літературну агенцію. Усе це мені не знадобилося. Наприкінці курсу Litosvita надіслала мій текст до видавництва. Згодом на електронку прийшов лист, що «Темпора» бере рукопис у роботу. Тож сказати щось про те, якого кольору краватки авторів полюбляють видавці, не зможу.

Що сказати про роботу з «Темпорою»? Абсолютно комфортно. Я це відразу зрозумів, бо під час першої зустрічі мені як фанату Балкан вручили грубезну книжку про повсякдення сербів. Видавництво йшло назустріч навіть у бажанках з обкладинкою. Сподобалося працювати з редакторкою від видавця, пані Оксаною Думанською, — вона крута.

Написання рукопису — лише 1/3 частина роботи. Далі редагування, обкладинка, автобіографія. Написати текст мені було легше за анотацію. Готовий роман — не фініш, після якого можна приймати овації. Усе тільки починається.

Про вплив повномасштабної війни

Вторгнення 24 лютого змінює писання на «до» та «після». Скільки б ви до того не читали Єрговича чи Дракуліч. Писати про якісь милі речі стало складніше. Бо навіщо? Писати про важливе — також. Бо як? Я переконаний, що писати про війну (а зараз це головне, про що треба свідчити) має той, хто пережив відповідний досвід. Останній розділ «Ich möchte додому» — про перші місяці в Києві після повномасштабки. І я не знаю, чи вийшло з того щось путнє.

Поради письменникам-початківцям

Читати. На першій зустрічі Річної програми Дмитро Стретович сказав, що без цього автор працюватиме як Мауглі.

На курс я прийшов із трьома з половиною сторінками. Вийшов із 244. Написати текст протягом року можна. Але за вечір його не створити. Просто усвідомте, що якась частина вашого часу тепер для книжки. Обов’язково дописати текст до випускного програми: якщо ви платите за квиток на потяг і пропускаєте його, то вже вибачте.

Робіть щоденні нотатки, не вірте, що якась нова ідея запам’ятається до кінця дня. Ніт, забудеться.

Обов’язково треба бета-рідера. Цинічного, злого, бажано з дипломом філолога, який періодично битиме вас по обличчю книжкою з новелами Тютюнника (усі філологи люблять Тютюнника). Ви можете навіть указати її чи його як співредактора (тому в мене редакторів зазначено аж два).

Тренуйте каліграфію для автографів і завжди майте із собою ручку.

Про роман «Ich möchte додому»

Зігмунд їде з рідного містечка до столиці. Його буття триває у двох вимірах: поступово заповнюється мапа місць зустрічей, водночас тривають пошуки слідів Григорія Сковороди. Коли починається повномасштабна війна, з робочого завдання ці пошуки перетворюються на точку опертя. Два світи переплітаються, а герої нарешті усвідомлюють, що для них є домом.

Замовити книжку Ігоря Перенесієнка можна за посиланням.

У нашому календарі ви знайдете найрізноманітніші програми для тих, хто пише, читає, редагує, перекладає чи просуває книжки. Вибирайте, долучайтеся до спільноти однодумців і реалізуйте свої ідеї.