Історії випускників: Тетяна Касьян

Про шлях до письменництва

Приблизно у 8−10 років я почала писати свої перші оповіді, казки про тварин, які базувалися на спостереженнях за моїми собаками та котами. У мене непогано виходили твори в школі, я могла за 40 хвилин написати довжелезного вірша чи байку. Якось мама зібрала мої твори зі старших класів і віднесла в місцеву газету в Маріуполі. Я була така здивована, коли через кілька років вони опублікували мою замальовку про кульбабки та підписали «учениця Маріупольського міського ліцею». Я на той час уже й університет закінчила.

Але бути письменницею я боялась. Мені здавалося, що я ніколи не доросту до написання книжок. Тому, напевно, таке усвідомлене бажання прийшло до мене, коли я почала вчитися в Litosvita у 2022 році. На той момент я вже мала у своєму багажі першу книжку й хотіла написати художню, а повномасштабне вторгнення, як би страшно не звучало, дало мені для цього поштовх.

Про літературні впливи

На мене повпливали Джоан Роулінг і вся серія про Гаррі Поттера, Шарлотта Бронте і її «Джейн Ейр» та «Аліса в країні див» Льюїса Керрола. А ще книжки на медичну тематику Генрі Марша, Адама Кея та судмедексперта Ричарда Шеперда. Якщо говорити про останніх, мені подобається, з якою простотою та щирістю вони говорять про речі, яких ми боїмося.

Про дебютну книжку «Про що мовчать»

На той момент я була головною редакторкою одного сайту й запускала з командою другий. У мене була повна свобода писати про все, що хочу. А мені хотілося показати читачам різноманіття наших досвідів.

Власне, спочатку з’явилася назва. План був писати про складні професії із залаштунків, до яких у багатьох немає доступу. Наприклад, про дитячих кардіохірургів. Але потім мене покликали на презентацію фільму про секс-робітниць, де я змогла познайомитися з ними. Деякі дівчата вщент розбили мої стереотипи про себе, і я попросила про інтерв’ю. Після цього зрозуміла, про що писатиму — про історії людей, яких суспільство часто стигматизує. А потім, коли в мене вже була серія досить резонансних матеріалів, колега підкинув ідею зробити із цього книжку. На одному із заходів я побачила представників видавництва, розповіла про свій проєкт — і вони відразу зацікавилися.

Для мене це стало хорошим першим уроком, адже ніяких майнових прав я не отримала. Угоду підписала компанія, де я працювала. Тож ні гонорару, ні роялті в мене не було. Зате отримала неоціненний досвід верстки книжки, креативної роботи над нею безсонними ночами та підтримку людей, які працювали зі мною абсолютно безплатно. У результаті книжка вийшла такою, як я хотіла, — гострою, унікальною, з артскладовою (ілюстраціями та спеціально розробленими шрифтами), але майже непомітною, на жаль.

Про роботу над другою книжкою «Наше. Спільне»

Я вже місяць як навчалася на Річній програмі в Litosvita, написала синопсис та план художнього тексту, аж раптом отримала листа від «Лабораторії». Маркетологиня Іра Юрченко знала мене з мого журналістського минулого й читала «Про що мовчать». Видавництво хотіло книжку про війну та психологію, а мене знало як людину, що пише чутливо на непрості теми.

Я почала міркувати, яким міг би бути цей текст, і зрозуміла, що не зможу писати, не говорячи про свій досвід, бо мене повномасштабна війна сильно зачепила. Моє місто зруйноване, дім в окупації. Тож я вирішила писати про себе, а також тих людей, за якими спостерігала весь цей час. Хтось, як і я, з Маріуполя, хтось на фронті, хтось захищає зґвалтованих росіянами жінок, хтось робить неймовірні збори. Ці історії я придумала поєднати з моїми розмовами з психотерапевткою Марією Фабрічевою, щоб допомогти й собі, і читачеві зрозуміти, що ми переживаємо в цій війні. І чому кожне наше почуття та емоція є нормальними.

У результаті книжка вийшла міксом і досвіду війни, і психології, тому я вже не дивуюся, коли бачу її в книгарні в розділі «Психологія» поруч із текстами Едіт Еґер та Віктора Франкла.

Про шлях від ідеї до рукопису

Тут треба розділяти, чи це фікшн, чи нонфік. Поки що я написала дві нонфікшн книжки, два посібники та англомовну казку, яка ввійшла в збірку. Процес над рукописом з історіями людей — один. Спочатку ти визначаєшся з темою та ідеєю, героями, домовляєшся про інтерв’ю, пишеш розмови, розшифровуєш, редагуєш та «монтуєш» текст. Бо, наприклад, плануючи роботу над «Наше. Спільне», я думала, що історії одних героїв будуть у певному розділі. А після розмови ставало ясно, що їх треба міняти місцями, бо те, що відчувала я, знаючи досвід людини, і те, що відчувала сама людина, — відрізнялося.

Працюючи над посібниками, я обробляю купу інформації, здебільшого англомовної, розробляю структуру, шукаю приклади із життя, щоб читачам було цікаво і зрозуміло. А от казку, наприклад, я придумала, поки гуляла парком. Ходила навколо озера й писала нотатки в телефон. Нотатки дуже рятують: якщо з’являється ідея чи крутиться діалог героїв, я намагаюся зафіксувати відразу, щоби потім не забути.

Про вплив Річної програми Litosvita

Коли я отримала пропозицію написати нонфікшн, у мене були сумніви, бо я хотіла відірватися від переживань через художню книжку. Але моя кураторка в Litosvita Богдана Романцова сказала: коли видавництво приходить до тебе саме, та ще й таке, як «Лабораторія», за таку можливість треба хапатися. Можна сказати, що ці слова стали доленосними.

Вона, до речі, читала перший розділ та дала мені рекомендації щодо стилю. Через мою правозахисну роботу текст звучав трохи моралізаторським. Богдана мені так і сказала: «Відчувається, що ти часто виступаєш із промовами». Вона порадила бути простішою, розповідати історії та не робити висновки за читача. Думаю, це мені вдалося. Та й узагалі, для мене це виявилася найцінніша рекомендація: не повчати людей. У вас є сумніви? Добре, я вам дещо розкажу, а далі ви вже самі зробите висновки.

Про вплив повномасштабної війни

Загалом, я б не сказала, що змінилася сильно. Мої цінності такі самі. Менше хочеться гамору, а більше бути зі своїми людьми. Укотре розумію, що родина — це найважливіше, що в мене є. Страшно це казати, але якби не повномасштабна війна, не було б і моєї другої книги. Я б дуже хотіла не мати приводу писати «Наше. Спільне». Але живемо з тим, що маємо. Зараз я вже точно знаю, як закінчиться моя третя книга. Та, що художня.

Поради письменникам-початківцям

Визначте свій час, коли ви найбільш продуктивні й коли інші люди та задачі вас не відривають від писання. Найголовніше — це дисципліна. Можна зробити табличку з розкладом на тиждень і стежити за тим, щоб, наприклад, з 9 до 11 ранку ви працювали над книгою. Мені це дуже допомагає — розуміння, що в мене є графік та дедлайн. І не чекайте музи, сідайте та пишіть, якщо вам є що сказати.

Про книжку «Наше. Спільне»

Книжка наповнена історіями як людей непублічних, так і медійних: чи усвідомлювали можливість повномасштабного вторгнення, чи складали тривожні валізи, де були напередодні 24 лютого. А також думками психотерапевта про те, чому люди не вірили до останнього, що може статись ескалація війни. Авторка розповідає і про власний досвід. Згадує, яким був 2014 рік для рідного Маріуполя, та описує свою тривожність на початку лютого 2022 року.

Придбати книжку можна за покликанням.

Якщо ви також маєте ідею для книжки, запрошуємо на «Курс письменницької майстерності». Програма охоплює всі етапи роботи над історією: від задуму тексту, створення сюжету та героїв до редагування, видання і просування.

Не знаєте, що робити з готовим рукописом? Долучайтеся до нашого триденного інтенсиву «Як видати і просувати книжку». Ви пройдете шлях від пошуку ідеального видавця до перших презентацій і промоції.

Більше програм — у нашому календарі.