Історії випускників: Олена Пшенична

Про шлях до письменництва

Відповім, можливо, досить банально, але я писала завжди. Писати — це те, що я вмію робити найкраще й найбільше люблю. Бувши журналісткою, редакторкою, сценаристкою, колумністкою, я постійно багато писала. І навіть жартувала, що хотіла б знати, скільки терабайтів текстів створила за все життя. Проте про написання роману я лише мріяла, увесь час відтягуючи цей момент. Мені здавалося, що книга — щось, що не має права були пласким та одноповерховим. А отже, ти маєш дозріти: начитати, набачити, наспостерігати, навбирати досвідів — і лише потім сідати писати. Я дала собі цей час, а коли відчула, що готова, узялася за дебютний роман.

Про літературні впливи

Мені складно виокремити якісь конкретні книжки чи авторів, бо цей вплив зшитий із численних фрагментів, атмосфер, цитат, настроїв різних історій і письменників. Найближчі книги для мене — ті, що поєднують у собі щемке та смішне. Я люблю «Маленького принца» Екзюпері, «Ловця у житі» Селінджера, «Колгосп тварин» Орвелла. Мене гріють тексти Тараса Прохаська. Моя кров закипає від творів Івана Багряного. Але важко сказати, що лише ці книги на мене вплинули. Цей вплив значно ширший.

Про ідею для книжки «Там, де заходить сонце»

У цього роману було три імпульси. Перший — це моя ніжна любов до літніх персонажів. Літні люди — мої улюблені в літературі й кіно. У них так багато старечої мудрості, спогадів, історій, болю та запасів любові. Це дає змогу робити їх об’ємними. Тому я завжди хотіла написати щось саме про літніх людей.

Другий імпульс — історія. Одна конкретна історія, яку десять років тому мені розповіла жінка, що багато років працювала директоркою будинку для літніх. Вона настільки вразила мене, що я відразу написала невеличке оповідання «Мама». Проте в якийсь момент загубила його разом із ноутбуком, де воно зберігалося. Але не загубила цю історію всередині. І весь час носила її в собі, щоб таки написати. У «Там, де заходить сонце» — це одна з-поміж багатьох історій, проте дуже важлива в трансформації героїв.

І третій імпульс — назва. Вона народилась одного літнього вечора, коли я приїхала в гості до тата. Поряд із його будинком сусідиться приватний госпіс для літніх людей. Піднімаючись сходами в татів дім, я повернула голову й побачила, що за огорожею, на задньому дворі закладу, сиділи його старенькі мешканці (хто на лавці, хто на колісному кріслі) та мовчки споглядали, як фантастично красиво заходило сонце. Тоді мені здалося, що це така сильна метафора, яку підказує саме життя: будинок для літніх — місце, де заходить сонце. Саме в той момент у голові склався пазл: я хочу написати про будинок для літніх як місце, де, подібно до цього сонця, заходить життя кожного з його мешканців.

Про роботу від ідеї до рукопису

Я «душна» авторка: люблю структуру й чіткі дедлайни. Мій робочий процес має кілька етапів: виношування ідеї, створення плану та написання самого тексту.

Виношування ідеї може тривати місяцями. У цей період я постійно думаю про сюжет, персонажів. Усі думки, навіть найхаотичніші, фіксую в нотатках. Там можуть з’являтися і фрагменти майбутніх діалогів. Коли ж відчуваю, що ідея та персонажі визріли, переходжу до наступного етапу.

Планування — написання такої собі «біблії» майбутнього роману, де є назва, жанр, ідея, тема, цільова аудиторія, логлайн, синопсис та опис персонажів. Якщо я маю відповіді на всі ці пункти, то чітко розумію, про що моя історія, для кого вона, і можу рушати далі. Після цього я сідаю писати план: розділи та короткий синопсис до кожного. Далі маю трошки пожити із цим планом, відредагувати його, зрозуміти, чи нема в ньому якихось сюжетних надбудов, чи дотрималася я законів драматургії, чи є всі необхідні елементи. Лише потім переходжу до написання рукопису, рухаючись чітко за планом.

Звісно, у процесі я можу коригувати цей план, але зазвичай на відсотків 80% його дотримуюся. Написання рукопису для мене — це більше про добре організований процес ніж про очікування хвиль натхнення. Багато років працюючи з текстами як основним інструментом, я навчилася не залежати від натхнення. Але мені важливо піймати «вайб». Для цього потрібна просто тиша та хоча б кілька годин щоденного писання.

Про вплив Річної програми Litosvita

«Річна програма письменницької майстерності» дала мені головне — опори. У вигляді спільноти, крутих лекторів і знань, що стали помічними в процесі написання, чітких дедлайнів, які я не звикла порушувати. Це допомагало організувати себе й робочий процес.

І, напевно, найважливіше — це опора в обличчі мого куратора Ростислава Семківа. Він для мене є великим авторитетом. Тому всі його коментарі щодо ідеї та тексту стали справжнім скарбом. А його похвала додавала впевненості. Я часто кажу, що Litosvita дала мені рейки, а я лише сіла в потяг і відповідально поїхала за маршрутом «Ідея — Рукопис».

Про видання дебютного роману

Це був липень 2023 року. Я саме поїхала з Києва до Львова на вступні іспити до магістратури Українського католицького університету. Їхала собі в трамваї після екзамену, нікого не чіпала — і пролунав дзвінок від моєї майбутньої редакторки Юлії Прядко. Вона знала, що в рамках курсу Litosvita я пишу роман, а видавництво «Лабораторія» саме шукало нових авторів, тож вони хотіли почитати фрагменти рукопису. Перфекціоніст у мені відразу почав пояснювати, що рукопис ще не завершений (на той момент було написано десь 75%), що я ще не мала можливості його якісно відредагувати, проте Юля була дуже наполеглива.

Уже наступного дня я надіслала невеличку презентацію роману, синопсис і чотири розділи. А ще через тиждень ми зустрілися з Юлею Прядко та Антоном Мартиновим, і я отримала пропозицію видати мій роман. Я дуже вдячна «Лабораторії», бо наша співпраця — неймовірний досвід, кожен з етапів якого приносить мені багато підтримки й задоволення. Я часто жартую (але насправді ні), що дуже щаслива «вилупитися» як молода авторка саме в затишному гніздечку «Лабораторії».

Про вплив повномасштабної війни

Тексти стали для мене терапією. Я почала значно більше писати, у такий спосіб дістаючи із себе весь той біль, який ми проживаємо, і даючи собі можливість бодай трішки його відрефлексувати.

Ще я помітила, що ці страшні часи додали мені якийсь новий вимір усередині. Ніби ти відчуваєш, що в тобі добудували якийсь поверх, радше навіть сховище, наповнене новими сенсами, болючими, але дуже глибокими. Тобі поки страшно ввійти туди, але ти відчуваєш, як сильно змінюється твій авторський голос.

І, напевно, найважливіше — це рішучість. З початком повномасштабного вторгнення я перестала відкладати щось на ефемерне потім. Бо по-справжньому є лише сьогодні. І якщо ти хочеш писати, не відкладай — пиши.

Поради авторам-початківцям

Писати! Не вагатися. Не боятися. Якщо вам є що сказати — пишіть. Але водночас не бійтеся переписувати. Переписувати, редагувати — не так страшно, як може здаватися. Але з кожною новою версією ваш текст точно ставатиме кращим. Щоправда, тут головне — вчасно в цьому переписуванні зупинитися.

Про роман «Там, де заходить сонце»

Влітку 2022 року 72-річна Віра Тиха опиняється в Будинку для літніх людей. Син постійно волонтерить, невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон, а в жінки хворе серце й небезпека навколо. Та замість відкритих гостинних однолітків Віра зустрічає там зранених, колючих стариганів, що кожного дня просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій. Що приховують ці самотні серця?

Придбати видання можна за покликанням.

А 5 квітня о 19:00 у книгарні-кав’ярні «Сенс» на Арсенальній (пров. Микільський, 1) відбудеться презентація книжки. Модеруватиме зустріч літературознавець, письменник і куратор Олени на Річній програмі Ростислав Семків. Приходьте на душевну розмову 💚