Історії випускників: Інна Данилюк

4 Жовтня 2024

Розповідаємо про випускницю багатьох курсів Litosvita Інну Данилюк, що дебютувала цього року з двома дитячими книжками: «Пірнути в Київське море» та «Чарівні Дракони острова Ґозо».

Про шлях до письменництва

Ніколи не ловила себе на думці, що хочу писати. Я просто писала завжди. Років із 8−9. Це були перші пейзажні замальовки, трішки пізніше — сюжетні оповідання та повісті. Мене завжди надихали (й досі надихають) природа і тварини, тому від самого початку мої тексти здебільшого мали зоозахисне та природоспоглядальне спрямування. Уже в молодшій школі я зрозуміла, що хочу, щоби письменництво стало моєю професією, бо внутрішнім покликанням воно вже було. Інша річ, що на свої дебютні книжки я чекала 30 років.

Про авторів, які вплинули найбільше

Я дуже люблю бібліотеки, вони для мене — місця сили. Часом я просто приходжу туди, щоби побути поміж книжок, порозглядати їх, погортати, й, звісно, якісь узяти додому. Активною відвідувачкою бібліотеки я стала в 5 років, коли вперше пішла до бібліотеки села Пугачівка на Житомирщині. І відтоді, певно, на мене впливало все, що я брала до рук.

Оскільки я — авторка універсальна (пишу як для дорослих, так і для дітей), у мене є улюблені автори в обох категоріях. Виокремити кілька імен украй складно. У дитинстві просто обожнювала Всеволода Нестайка, його твори читані-перечитані. Зізнаюся, що відколи я почала активно вивчати й писати дитліт (6 років тому, коли мені було 30), не перечитувала Нестайка: то руки не доходять, то побоююся, що розчаруюся. А я не хочу цього. Хочу, щоб Нестайко назавжди залишився моїм улюбленим автором, із книжками якого я асоціюю дитинство.

Проте якщо говорити саме про вплив на мене як авторку дитліту, то це книжки Оксани Лущевської, Ульфа Старка та Роальда Дала. Цих авторів я колись випадково взяла в бібліотеці, нічогісінько про них не знаючи, і була захоплена та вражена, якою чудовою є література для дітей та підлітків. Тому саме вони вплинули на мене.

Щодо літератури для дорослих, мені подобається багато хто, проте книжки Юрка Ґудзя (мого земляка-житомирянина) показали мені, що й отак писати теж можна. Я сильно втішилася, бо й сама літературу для дорослих пишу якоюсь такою: із діалектизмами, складними літературними фігурами, розлогими реченнями. Його книжка «Барикади на Хресті» — одна з небагатьох, що я завжди та скрізь маю із собою.

А ще на мене вплинула класична японська поезія (хайку й танка) — люблю її безмежно.

Про «Пірнути в Київське море» та «Чарівних Драконів острова Ґозо»

Я надихаюся реальними історіями, людьми та подіями. Я пишу реалізм, і завжди писала виключно реалізм. Моїм улюбленим жанром є реалізм магічний, і в обох цих повістях я несвідомо спробувала опанувати цей жанр. Тому й ідеї зʼявилися із життя.

Поштовхом до написання «Пірнути в Київське море» стала несподівана зустріч із хлопчиком на території одного з яхт-клубів Київщини. Куди я теж потрапила дуже випадково — от вам і магія буденності! Той незнайомий хлопчик поділився зі мною дуже особистою історією, епізодом зі свого життя. І той епізод мене вразив настільки, що я захотіла написати про це книжку! Та й сам хлопчик був якимось нетиповим, цікавою особистістю. Розмовляючи з ними, я собі подумки радісно зафіксувала, що бувають же такі прекрасні діти! Він, безперечно, одразу став прототипом головного героя книги.

Однак отой «ядровий» сюжет обріс іншими подіями. Зрештою, текст став не зовсім про те, про що задумувалася. Проте історія реального хлопчика в книжці описана детально.

«Чарівні Дракони» народилися від захоплення Середземноморським островом, на який я потрапила теж випадково й де мешкаю вже 2,5 роки. У цій повісті багато моїх перших вражень від іншої культури, природи, звичаїв. Це фіксація моїх переживань, і я тішуся, що мої враження вилилися в книжку. Я досить довго обдумувала історію, шукала до неї «ключика», аж поки одного дня не побачила в одному рибальському селі човен, на корпусі якого були вирізьблені дракончики. Це й був той «ключик», завдяки якому мені вдалося розказати цю історію.

Про стиль роботи

То дуже довгий шлях, оскільки я спочатку вибудовую історію у своїй голові, а сідаю її записувати виключно тоді, коли її, власне, лишається записати. Колись я працювала по-іншому, йшла від натхнення. Проте ті тексти, що не були продумані від початку до кінця, потім зазнавали багатьох переписувань, і мене це засмучувало. Навіть «Пірнути…» я спершу сіла писати «від натхнення», у найпершій чернетці там навіть набір персонажів був інший. А потім доводилося просто викидати цілі шматки тексту, десятки сторінок і мені просто банально шкода свої праці. Тому більше я так не роблю. Спершу — чіткий план, потім уже — записування.

Тож перший етапом у мене йде обдумування сюжету до деталей. Другим — прописування персонажів та їхніх взаємин, бекграунду — усього! Третім — вибудовування структури тексту.

І тут на допомогу приходять конспекти лекцій Litosvita, відеоуроків, книжок про письменництво. Я маю кілька записників із такими лайфгаками від письменників. І сідаючи за новий рукопис, якщо йдеться про обʼємний текст, я насамперед перечитую ті конспекти. Вони наштовхують мене на дієві інструменти, щоб найвлучніше розповісти історію. Я вважаю, що талант талантом, а технічні письменницькі навички — треба. Що важливо — їх можна вдосконалювати завжди.

Четвертий етап — записування історії на папері (за комп’ютером). І ця перша чернетка — найскладніший етап для мене. Бо це саме воно і є — написати рукопис! Коли він у тебе в голові такий чудовий, а у вордівському документі лягає вже не так гарно, брикається, і його треба приборкати. Проте коли я маю написану першу чернетку, внутрішньо для мене вже 90% роботи виконано.

Пʼятий етап — відпочиваю від тексту, його читають бета-рідери. Маю до перших читачів того сирого тексту лише 2 запитання: «Чи було цікаво?» та «Чи історія тримається?». Стилістика та граматика мене на цьому етапі не хвилюють.

Шостий — перше редагування. Враховую думки та побажання бета-рідерів, роблю текст стилістично привабливим. Саме на цьому етапі виринають якісь часом несподівані (проте влучні!) образи, метафори, асоціації. Оцей етап є найбільш творчим, отут уже я покладаюся не на письменницькі навички, а на вроджений талант, дар, назвіть як хочете, але це те, що не піддається раціональному поясненню. Отут уже я проявляюся як авторка.

Сьомий етап — остаточне редагування (може бути не одне). Я вже стаю для тексту літредакторкою, а не авторкою, правлю його нещадно.

Восьмий — надсилаю у видавництво.

Про вплив курсів Litosvita

Без перебільшення, Litosvita зіграла в моєму становленні саме як дитліт-авторки одну з ключових ролей. Бо коли я зачарувалася сучасною літературою для дітей та підлітків, я захотіла, по-перше, вивчити її глибше (бо мої пізнання були обмежені лише дитячими спогадами про те, що я колись читала), а вже потім — пробувати й писати. Проте ж у мене геть не було інструментарію! А щоб добре розказати історію, треба знати, як це зробити. І я натрапила на оголошення про інтенсив із дитліту. Він тривав цілий день, нам розповідали про те, як писати твори для дітей та підлітків, а наприкінці відбулася зустріч із новими авторами.

Я запамʼятала Мію Марченко — вона саме видала дебютну книжку й розповідала про неї. Мія стала для мене уособленням здійснення письменницької мрії, адже вона закінчила той самий університет, що і я, а пізніше одногрупники мені нагадали, що, бувши аспіранткою, вона навіть читала нам якусь лекцію. Тобто в чужому незнайомому світі сучасної літератури для дітей я наче зустріла рідну душу. До Мії я тоді не підійшла, лише купила та прочитала її «Місто тіней». Вважаю, що це зразок хорошої літератури, і відтоді намагаюся читати все, що пише Мія, бо мені дуже подобається.

Від того найпершого курсу я зрозуміла, що Litosvita — це саме та чарівна паличка, що може мені допомогти пізнати дитліт! Відтоді я брала поодинокі курси, що могли мені згодитися.

Додам, що ми з друзями теж заснували свою освітню організацію — кіношколу Ukrainian Cinema Village. Я розуміла, що, так само як до нас приходять дорослі люди, щоб удосконалити свої навички у творенні фільмів, я можу ходити на курси Litosvita, щоб удосконалити свої — у літературі. У мене від самого початку не було жодних сумнівів чи страхів, бо ми ж робили те саме! І я тоді мала рацію. Я досі памʼятаю те приміщення, де був офлайн-захід. Памʼятаю людей, загальну атмосферу, як же мені сподобалося! Я повернулася додому натхненна і сповнена віри, що все можливо.

Я і досі відстежую новини Litosvita й залюбки відвідую і буду відвідувати цікаві мені курси.

Про видання перших книг

Я не є дебютанткою в класичному розумінні цього слова, адже пишу різні тексти все життя: чи то літературні, чи публіцистичні, чи сценарії телевізійних програм або кінофільмів. Я завжди переповідала та творила історії. Просто в мене не було виданих книжок.

А те, що я дебютувала з двома книжками, насправді збіг обставин: тексти, написані з різницею в півтора року, вийшли одночасно. Вірите чи ні, вони обидві приїхали на склади видавництв в один день!

Шлях «Драконів» був тернистішим, вони довго лежали в столі, місяців із 8, бо я колись отримувала дуже багато відмов від видавців, а ще частіше — просто ігнорування моїх листів-пропозицій. Коли я написала «Драконів», мене охопив страх і відчай, що знову цей рукопис проігнорують, мені було його дуже шкода!

Тому я дуже довго не наважувалася нікуди його надсилати. Після довгих бесід та вмовлянь друзів і колег, я таки надіслала його двом редакторкам двох різних видавництв. Й отримала чудові відгуки! Лиш «Чорним вівцям» текст сподобався таким, як він є, а інший видавець попросив зробити його обʼємнішим, тобто йшлося про розширення історії.

Однак чекати я більше не могла, сідати знову дописувати-переписувати — теж, тому радо віддала рукопис «Вівцям». Зазначу, що я дуже шаную це видавництво, у мене вдома відсотків 60−70% книжок — їхні! Тому радості моїй не було меж!

Оскільки ця книжка дуже густо ілюстрована, знадобилося багато часу для її малювання. За цей період я написала «Пірнути в Київське море» і вже мала більше впевненості в собі як у письменниці. Страх відмов відступив. Написавши текст, я надіслала його Наталці Малетич із «Видавництва Старого Лева». Наталці текст сподобався! Я не можу передати словами, як це було для мене й радісно й почесно. «ВСЛ» не просто почитало мою історію, а ще і вподобало її. Якась фантастика! Я ж ноунейм-авторка, без жодної виданої книжки. Невже мене справді візьмуть?

Відповідь на це запитання довелося почекати місяців зо три — і я отримала ту чарівну відповідь: «Ми беремо ваш рукопис у роботу». Й от стається так, що ці книжки виходять разом!

Про видання книг на Мальті

«Дракони» — це історія, що розгортається на острові Ґозо (Республіка Мальта), один із головних персонажів — хлопчик-ґозитанець Джуліан. Одна з головних осей історії — захист диких тварин Середземноморʼя. Тому вважаю дуже логічним видати таку книжку в тій країні, про яку там ідеться. Оскільки літагента в мене немає, я розуміла, що шукати видавця в Мальті я буду самотужки.

І почала я це робити ще тоді, коли не мала українського видавця. Адже повість я написала десь улітку 2022, а від «Чорних овець» отримала згоду аж навесні наступного року. У тому проміжку часу я відвідала Malta Book Festival, де вже почала приглядатися до видавців. Також у голові я пропрацювала різні схеми, як видати книжку: у співпраці з державними установами та громадськими організаціями. Проте жодні перемовини ні до чого не призвели.

Минув рік, я вже мала угоду з «Вівцями» та ілюстрації до «Драконів», і знову поїхала на Malta Book Festival, проте вже не просто приглядалася до видавців, а цілеспрямовано збирала їхні візитівки. Коли фестиваль завершився, я надіслала листи з пропозицією співпраці 5−6 людям. На мій лист відгукнувся один із них. На ту мить він не читав тексту, проте бачив ілюстрації Анни Вільчинської — і вони його підкупили! Він сказав, що хоче видати таку книжку. Тепер на Мальті вийде не просто переклад моєї книжки, а наша ціла книжка, з ілюстраціями української художниці. «Хіба ж не чудово?» — думала я.

Однак видавець перестав відповідати на мої листи. А я, написавши їх 2–3, припинила писати, і не наважилася подзвонити запитати прямо, що сталося. Порада, про яку ви не питали: не робіть, як Інна. Подзвоніть, не бійтеся почути гірку відповідь, але будьте певні, що вам таки вирішили відмовити.

Уявіть собі рівень мого розчарування та морального занепаду. Журавель так і лишився в небі!

За деякий час мій друг-ґозитанець знайомить мене зі своїм другом-мальтійцем, що має крафтове видавництво й готовий видати «Драконів». Проте грошей на це в нього немає.

Тоді я нагадую, що в Мальті є державна програма з підтримки книговидавництва та перекладів іноземних авторів мальтійською мовою. Дедлайн — за тиждень, а подати треба купу документів. На ту мить текст, перекладений мальтійською, у мене вже був. Були ілюстрації і навіть макет. Тож ми швидко збираємо документи та встигаємо податися на ту програму. Проте отримуємо відмову.

Мені сяйнула ідея піти іншим шляхом — почати говорити про нашу українську книжку на Мальті. Адже «Чарівні Дракони острова Ґозо» — це перша книжка української авторки про Мальту. Я подумала, що це гарний інфопривід і сіла надсилати пресрелізи в усі можливі медіаресурси країни.

У той же день я отримала кілька відповідей та навіть запрошень на інтервʼю! Про мене розказали кілька впливових мальтійських видань, зокрема Times of Malta, Malta Independent. Я була дуже щаслива й надіслала посилання на публікації кільком своїм найближчим місцевим друзям. Одна з подруг пише мені: «Інно, а ти спілкувалася із місцевими видавцями? Наприклад, із Midsea Publishing?». А я вже й не памʼятаю, з ким я спілкувалася понад пів року тому!

І ця знайома каже: «У мене є один знайомий, поговорю з ним про тебе». І вже за кілька хвилин пише: «Та ж ти вела перемовини із цим видавцем цієї зими, а потім припинила відповідати на його листи. Напиши йому ще раз». Уявіть собі! То був той самий єдиний видавець, що зацікавився нашою книжкою ще давно, восени, а потім перестав мені відповідати! У нас стався якийсь дивний збій листування і ми обоє не бачили листів одне одного! Я написала, він одразу відповів і сказав, що гайда підписувати нарешті угоду.

Отака фантастична історія, яку я хотіла розказати, щоб надихнути читачів ніколи не здаватися. Тож наразі ми чекаємо першу книжку українською авторки, перекладену мальтійською мовою. Для мене це дуже почесно і трепетно. А мій мальтійський видавець — одне з провідних та найстаріших видавництв країни.

Про вплив великої війни на творчість

По-перше, вплинуло безпосередньо на створення книжки «Чарівні Дракони острова Ґозо», адже на цей острів я потрапила через те, що шукала прихистку для себе та своєї родини.

По-друге, теми війни, захисту свого, патріотизму, почали виринати в моїх текстах. Адже навіть ті твори, що й наче не про війну, насправді і про війну теж. Бо ж я проживаю цей досвід, відповідно, він виливається в моїх текстах.

По-третє, я почала уважніше добирати слова, щоб ненароком не вжити таких, що можуть тригерити читача, особливо юного. Скажімо, «смерть», «вбивство», «страждання», «кров».

По-четверте, я для себе вирішила нести своїми текстами світло, а не заганяти в ще більшу темряву. Наразі наші читачі мають достатньо негативу в реальності й хочуть зануритися у світ, де все добре, у такий спосіб вони наче добудовують свою реальність, роблять її безпечнішою. Я хочу, щоб мої тексти стали тихою гаванню, де можна перепочити чи навіть сховатися.

Поради авторам-початківцям

Нещодавно я почала брати тексти авторів-початківців на літературне редагування та докторинг, також я пишу рецензії, анотації, можу допомогти скласти лист-пропозицію для видавців. Це волонтерське крило моєї довколалітературної діяльності, оскільки гроші за ці послуги я перераховую на збори для наближення нашої перемоги.

Також я є членкинею журі кількох літературних конкурсів. Тож останнім часом читаю рукописи саме початківців. І щоразу бачу одну й ту саму ваду їхніх текстів — нестача письменницьких навичок. Мені стає прикро, оскільки часто ідеї цих текстів чудові. Проте виконання, на жаль, переважно слабеньке. Тобто автори не вміють розказувати свої чудові історії. А це брак навичок. А навички можна і треба вдосконалювати. Чудову ідею знайти вас навряд навчать, а от як втілити її в текст — можуть!

Тому я завжди закликаю вчитись у старших колег, ходити на курси, читати професійну літературу зі сторітелінгу, дивитися відео в ютубі. Я сама безперервно вчуся і роблю записи. Щоразу знайти щось нове складніше, проте знаходиться! Зазначу, що в мене особисто пішли роки на те, щоб мої письменницькі скіли стали достатніми для написання таких текстів, що були гідні стати книжками.

І, звісно, закликаю читати. Усе! Я — бібліотеколюбка, тому йду в бібліотеку й беру все, що мене приваблює. Ви можете робити так само. Це дієво!

Тож, «учітесь, читайте…» і «лупайте сю скалу» — рано чи пізно ті заповітні двері мусять перед вами відчинитися!

Про повість «Пірнути в Київське море»

Літні канікули на Київському морі, заняття в школі вітрильного спорту, мрії про навколосвітню подорож на яхті — такими були щасливі будні Устима. Та одного дня в його життя увірвалася таємнича сила й заходилася все руйнувати. Устим несподівано дізнався таке, про що ніколи й не задумувався, і завів знайомства там, де це взагалі неможливо.

Придбати книжку можна на сайті видавництва.

Про «Чарівних Драконів острова Ґозо»

Юля з мамою приїхали до Мальти, рятуючись від війни в Україні. Дівчинка швидко подружилася з місцевим хлопчиком Джуліаном, оскільки вони обоє люблять тварин і в майбутньому хочуть стати зоозахисниками. Діяти треба вже! Тим паче, що навколо стільки чудових істот, які потребують захисту, а за помічників у цій справі відчайдушна парочка має чарівних Драконів!