Письменницькі таємниці Террі Пратчетта

Террі Пратчетт про свій творчий процес: «Ти кидаєш камінь і йдеш туди, де цей камінь упав»

Напевно, кожен, хто читав хоча б один із романів Террі Пратчетта, бувало, міркував: ну як же він це зробив? Адже автор, без якого неможливо уявити фентезі-літературу, створив цілий світ, що летить у космосі, розташувавшись на спинах чотирьох величезних слонів, які своєю чергою стоять на панцирі гігантської черепахи. Цей світ населений безліччю персонажів, які мандрують не тільки між романами серії, а ще й між її циклами.

«Дискосвіт» — це 41 роман, низка оповідань, путівників і довідників та навіть кулінарна книга! Раніше, коли я думала про це все, уявляла кабінет Пратчетта з величезною дошкою, розписаною діаграмами, стрілочками та нотатками, щось схоже на ті поліційні дошки, що стають у пригоді в заплутаних та складних розслідуваннях. Натомість нещодавно я дізналася, що в його кабінеті було шість моніторів. А коли люди запитували, чому шість, Пратчетт відповідав: бо не вистачило місця на вісім (письменник дуже любив техніку і йому страшенно подобалося, що ті монітори створюють в його кабінеті атмосферу Центру керування польотами). Про це та багато іншого можна прочитати в біографії «Террі Пратчетт. Життя з примітками» (автор Роб Вілкінс, з англійської переклала Ольга Бєлова, видало «Видавництво Старого Лева»). І, звісно ж, у цій книжці розповідається і про те, як писав Пратчетт.

Робочий стіл Террі Пратчетта

Чи можна навчитися писати?

Коли Террі Пратчетта, на той час не тільки уславленого письменника, а ще й почесного професора найпрестижніших університетів, запросили викладати на курс із творчого писання, перед першим заняттям він страшенно нервувався, мовляв: «Як поясниш людям, як це — писати? Ти або пишеш і в тебе добре виходить, або пишеш і в тебе погано виходить, або взагалі не пишеш. Як можна навчитися писати?». Утім, він настільки сильно «не міг пояснити, як це — писати», що тоді його ледве витягнули з аудиторії, так захоплено він дискутував зі студентами щодо питань творчості. Біографія Пратчетта розкриває немало деталей його письменницького процесу.

Мої фантазії про дошку з численними схемами виявилися хибними. Ні, Пратчетт не використовував карток, дошки та маркерів, і на його стіні не було жодних записочок чи мішанини зі стікерів. Він навіть нічого не нотував у блокнот. Як влучно ствердив Роб Вілкінс: єдине, чого вимагали історії Террі — це Террі.

«Сюжет кожного роману розкривався по ходу написання, і впродовж усієї роботи над книгою він зберігав, перекидав туди-сюди й перемотував увесь матеріал у себе в голові. Ба більше, робив це з дивовижною легкістю. Деталі нової історії, здається, завжди були в нього напоготові».

Як не загубитися в тумані

Процес написання роману Пратчетт називав «Хмарною долиною», порівнюючи його з подорожжю з одного краю Хмарної долини до іншого. «Долина в тебе під ногами вкрита серпанком, та, якщо пощастить, можна розгледіти, що там на протилежному краї, і ще визирають, цілком видимі, понад лінією туману, верхівки двох чи трьох дерев чи інших ландшафтних орієнтирів». Тобто фактично автор вирушав у загальному напрямку до одного з цих орієнтирів, сам «спускався в туман», роздивлявся все, що спливало в полі зору дорогою, але завжди пильнував, щоб не відхилятися від маршруту до кінцевої точки.

Відомо, що дуже важливо придумати вдалий початок для книжки, ба навіть важливіше, яким буде перше речення твору. Однак Террі Пратчетт зазвичай першими писав фінальні сцени нової книжки. Як редакторка з багаторічним досвідом, скажу — класно почати значно легше, ніж класно завершити!

«Террі знав, що вся штука, і майже точно найскладніша штука, у тому, щоб спіймати ідею для завершення роману. Ну а так-сяк визначивши пункт призначення, він був готовий поринати в суцільний туман». Працюючи разом із Пратчеттом, Робові Вілкінсу дуже часто здавалося, що Террі імпровізує, однак насправді усе те, що здавалося творчим потоком, визрівало в його голові за місяці та навіть роки до того, як він сідав за клавіатуру.

Деякі з книжок Пратчетта українською

Прогресивні методики «ями», «клаптикового килимка» та «шмарклів»

Террі Пратчетт іронічно зараховував себе до «переробної літературної школи», тому активно послуговувався вигаданою ним самим методикою ями. «Яма» — це було місце на комп’ютері, куди Пратчетт скидав «заблукалі ідеї, неоковирні абзаци та осиротілі речення». Основний принцип цього методу полягав у тому, щоб не викидати дарма нічого, що можна якось використати у творчості. Часом Террі казав: «Піду поблукаю в Ямі, подивлюсь, чи щось там є». Скажімо, сцена полювання на великонога в «Невидних академіках» була видобута з Ями і втиснута на початок книжки вже ближче до завершення написання. Ця сцена смішної гонитви колись написалася сама собою, але нікуди не пасувала, аж доки Террі не знайшов їй відповідне місце.

Досить часто Пратчетт писав окремими самодостатніми блоками, які, на перший погляд, були ніяк не пов’язані між собою. Потім наставав процес поєднання, допасування, викидання зайвого. Часом певні «клаптики» потрапляли до Ями. Пратчетт був доволі вимогливий до своїх текстів, шліфував кінцеву версію твору знову і знову, доки не доводив до ідеалу. Роб Вілкінс розповідає: «Террі часто використовував метафору «клаптикового килимка»: він спочатку виписував окремі квадратики, які потім зшивав разом, створюючи візерунок цілого килима. Та хай яку метафору візьмеш, було ясно, що Террі розглядав роман як щось змайстроване».

Творчий метод «шмарклів» — це просто один із сотень прикладів неймовірного гумору Террі Пратчетта. А було так: якось на знімальному майданчику екранізації роману «Батько Вепр» Террі зупинився потеревенити з художником, який створював пейзажні декорації і саме тієї миті фарбував пензлем фальшиву кам’яну стіну. Художник кинув: «Мені лишилося трохи шмарклів накидати, та й все» і відтоді «накидати шмарклів» стало робочим виразом у кабінеті Террі. Ця методика використовувалася, коли йшлося про те, щоб додати бруду чи руйнувань до якоїсь прозової сцени задля реалістичності.

Зі знімального майданчика іншої екранізації — «Поштової лихоманки» — було узято ще один письменницький інструмент Террі Пратчетта. Це був дзвоник із поштового відділення, який вони разом із Робом охрестили «Еліптичний дзвін» і він виконував у творчому процесі дуже важливу функцію. «Щоразу як ми доходили в тексті до еліпсису… Дзинь! Той із нас, хто був ближчий, хапав Еліптичний дзвін і брязкав у нього — процедура мусила нам нагадувати, що в ідеалі, за відсутності форс-мажорів, ми не мали б дозволяти собі більше одного еліпсиса на день».

Кадр з екранізації роману Террі Пратчетта «Поштова лихоманка»

Пратчеттівські письменницькі гачки… чи камінчики

А якою ж була механіка писання Пратчетта? Ну, якщо не враховувати наявності шести моніторів… З появою в нього особистого асистента Пратчетт розсмакував надиктовування. Роб Вілкінс згадує: «Террі вмощувався у моє крісло, закладав руки за голову, а я сідав у його крісло і вистукував на клавіатурі — набирав наосліп зі швидкістю 60 слів на хвилину; Террі не стримував себе. Йому потрібно було отак проговорити все — почути, як речення зависає у повітрі, перш ніж приземлиться на папір. Здавалося, це допомагало йому визначати ритм і форму». Звісно ж, письменник використовував асистента для того, щоб відстежувати реакцію читача. А після сеансів надиктовування Террі просив Роба читати йому щойно записане вголос. На цьому етапі Пратчетт уже повертався до комп’ютера, вносив виправлення і дописував невеличкі нові фрагменти.

Згадує Роб Вілкінс і моменти, коли в Террі траплялося те, що можна назвати творчим ступором (хоча, вочевидь, це ставалося досить рідко). Такі моменти він міг долати, приміром, з допомогою рольової відеогри, називаючи це «жуйкою для мозку», що допомагало йому перемкнути увагу і трохи відпочити від писання.

Террі цінував якісне редагування і просив про нього людей, яким довіряв, на початкових етапах, коли в історіях ще були прогалини, які належало заповнити, невизначені напрямки, які можна було б розвинути. Звертався письменник і до консультантів. Одна з редакторок згадує, що часто отримувала рукописи з назвою «Чернетка номер нуль», і досить швидко звикла до пропусків на сторінках із примітками «СМІШНИЙ ШМАТОК СЮДИ» або «БЛИСКУЧИЙ ШМАТОК СЮДИ». Чергові прояви клаптикового методу! До речі, про перші чернетки. Про них Террі казав: «Перша чернетка — це просто ти сам собі розповідаєш історію».

Роман «Пшик» починається з кумедної і зворушливої сцени, коли Сем Ваймз надягає пару шкарпеток, які йому сплела дружина. Але вона плете шкарпетки погано: вони кусючі, колючі й занадто щільні, тож Ваймз змушений взувати чоботи на півтора розміру більше. Однак він любить свою дружину, тож нічого їй не каже. Просто натягає шкарпетки. Террі Пратчетт створював своєрідне нанизування епізодів, коли з одного випливає щось наступне. «Ця сцена — простий домашній момент з життя по вуха закоханого чоловіка, — стає відправною точкою для наступної сцени; та друга, своєю чергою — для наступної, і так до кінця роману. Як це сформулював сам Террі: «Ти кидаєш камінь і йдеш туди, де цей камінь упав».

Ольга Ренн, кураторка серії «Дискосвіт Террі Пратчетта»

у «Видавництві Старого Лева»

Українські переклади Террі Пратчетта є одними з тих, які можна сміливо назвати взірцевими завдяки вдалій адаптації контекстів та вправній грі слів та гумору. Якщо ви хочете дізнатися, як вдало обігрувати різноманітні труднощі перекладу, запрошуємо на лекцію Ольги Ренн «Мовні ігри та жарти: труднощі перекладу».

Лекція відбудеться 14 січня о 19:00. Дізнавайтеся деталі та реєструйтеся за покликанням.