Про дорогу до письменництва

Мені було п’ятнадцять, коли наснився сон про дивних створінь, схожих на кальмарів, що обертають усесвіт у мовчазне щось. У цьому всесвіті не існувало музики, звуків, а після зустрічі з «кальмарами» люди втрачали голоси. Тоді вперше я вирішила написати оповідання, законспектувати своє видіння. У фіналі новели моя рука винесла вирок головному персонажеві оповідання-сну. Він гинув від щупалець у глухій тиші, лише його рот широко розтулявся в агонії. Зрозумівши, що це кінець оповіді, я не могла знайти собі місця. Витираючи сльози з обличчя, я епічно спалила цей текст. Віддала вогню багаття, щойно розведеному на подвір’ї дев’ятиповерхівки.

Досі картаю себе за це: хороша була ідея. Можливо, тоді я й вирішила писати. Спочатку лірику, а потім менш віршоване. Так я спокутую свою провину за «підсмажених кальмарів».

Про літературні впливи

Я не вважаю себе книгогризом, але прочитала достатньо, щоб не виділяти когось одного. У дитинстві обожнювала Конан Дойла. Антуражем до його історій про Шерлока Голмса слугували степ і невеличке стадо овець, за яким я пильнувала. Ремарк, Дікенс, Гавальда, Урсула Ле Гуїн, Стругацькі… список довгий. На мій сором, відкриття української літератури сталося не так давно. Григір Тютюнник, Коцюбинський, Підмогильний, Мирний та багато інших. За це велика подяка Litosvita. З книг, що були прочитані цього року, можу виділити чотири: «Мобі Дік», «Американський психопат», «Подорож на край ночі» і «Коняка Фокслі та інші оповідання».

Про процес письма

Свої ідеї я виношую довго. Бачу якийсь сюжет, сцену чи ще веселіше — тільки фінал. Уже потім із кожним працюю по-різному. Я не похвалюсь особливою організованістю процесу, у мене робота відбувається хвилями, безсистемно, з навіяння. Творчий безлад — це про мене. Намагаюся виділяти принаймні дві години щодня на письмо. Це непросто, з огляду на той факт, що моя сім’я майже весь день вдома. Саме тому я втікаю до кав’ярень, де потік людей і загальний шум не завада, а тло для думок і нових сюжетів.

У «Перед очима» кожна новела написана в різний спосіб. Першу я виношувала понад два роки. Вона змінювалась, змінювала мене, я переписувала фінал, змінювала та видаляла персонажів. Любко Дереш (один із лекторів курсу) прочитав її уривок. Його відгук і зауваження зіграли важливу роль у подальшому житті тексту. Інші були написані вже протягом Річного курсу. Одна з них написана за два тижні. Ні кураторка, ні редакторка, ні видавництво не внесли помітних правок у цю новелу.

Про Річну програму Litosvita

Я вже писала в себе у фейсбуці, що Litosvita перевернула моє життя з голови на ноги. Перше, чому вони навчили, — це слухати, що відбувається навколо, а також слухати себе й не соромитися виписувати почуте.

Річний курс навчив не тільки писати, а працювати зі словом і текстом. Він розчинив переді мною «ящик Пандори» — українську літературу. Не ту, яку нав’язували, як сіно, що не має смаку, але треба жувати (вибачте, але такий мій шкільний досвід). А ту унікальну, надзвичайно різноманітну, відверту, сміливу, ризиковану. Ту, що викликає заздрість, роздратування, сильні емоції. Через яку, на жаль, ми знайомі зі змістом термінів «розстріляне відродження», «шістдесятники» тощо.

Сумую за середами та п’ятницями — вечорами, коли ми збиралися на онлайн-лекції.

А ще завдяки Litosvita я відкрила для себе подкасти про літературу. Першим став «Станція 451», який веде Олександр Михед (один із лекторів курсу), а коментує його батько, літературознавець (цікаво слухати про його досвід).

Про те, чи вийшло написати рукопис за рік 

Свій рукопис я почала писати ще до навчання в Litosvita. Але куди я рухалася з ним, було не зрозуміло. Річний курс скерував куди слід. У цьому велика заслуга моєї кураторки Ганни Улюри. Вважаю, що однією з головних умов успіху, тобто дописаного рукопису, який не соромно надіслати у видавництво, є правильний вибір куратора. Куратор, наче лікар, який має вилікувати від важкої хвороби, тому треба довіритися його методу лікування, призначеним ним лікам та процедурам і в жодному разі не можна йому брехати. Думаю, Ганна — чудова лікарка, а я — пацієнтка, яка повністю одужала 🙂

І так, за рік мені вдалося написати повноцінний рукопис. Тепер це вже збірка новел «Перед очима».

Про процес видання

Чи були відмови? Звісно. Чи сумнівалася я у своєму рукописі? Ще б пак. Інакше б я була бездушною істотою. Видавництва відмовляли, іноді взагалі не відповідали. Ганна Улюра підтримувала: «Буде видавництво в тебе, не хвилюйся». Світлана Стретович, головна мотиваторка всіх студентів, писала в месенджер: «Міло, чекайте». Але що може бути гірше за чекання?

А потім сталася повномасштабна війна, і думки про рукопис розчинилися в повітрі. І коли я вже була готова змиритися з тим, що зараз війна, література не така потрібна, книги не спроможні конкурувати з ракетами, Ганна Улюра надіслала мені в месенджер посилання на Артема Скорину й додала: «Це Темпора. Бог у поміч».

Знайомство з Артемом відчинило переді мною двері у видавництво «Темпора». Перш ніж написати листа, я дослідила його профіль. Треба розуміти, чим цікавиться людина, які має цінності, що для неї неприйнятно, на що ніколи вона не погодиться. Це все достатньою мірою можна зрозуміти, переглянувши профіль у соцмережі. До листа я додала синопсис збірки та одну з новел. Артем прочитав і написав, що йому подобається, але зараз видавництво зацікавлене в чоловічій прозі. Тоді я відправила йому іншу новелу (на мою думку, більш маскулінну 🙂). Уже після неї Артем запропонував приїхати в Київ: знайомитися і підписувати договір. Усе це протягом одного дня. Зізнаюся, я стрибала від радості. Потім була робота з редакторкою, чудовою Оксаною Думанською. Пані Оксана турботлива й обережна, працювати з нею було легко, бо я знала, що мій текст у надійних руках. А від обкладинки «Перед очима» я в захваті!

Про вплив війни на творчість

Наш онлайн-курс випав на непростий час: розділився на «до» та «під час» війни. Не обійшлося без редагувань думок, світоглядів, рукописів, бо війна змінила фокус спостереження та шкалу оцінювання в усіх нас. Тепер це вже інші тексти, фільтровані, зважені, а може й, навпаки, пошматовані, розхристані та інтимні. У лютому я не могла й думати про писання, видання книги… Але десь на початку березня спіймала себе на думці, що втрачу глузд, якщо не повернуся до своїх текстів. А потім Марк Лівін в інстаграмі теж про це написав: треба займатися своїми звичними справами, так ми захищаємо свою нервову систему під час війни. От, напевно, завдяки чому й кому я дописала рукопис. Можна сказати, що й мої персонажі врятували мене. І я їм за це вдячна. А ще вдячна нашим воїнам, що маю можливість робити те, що люблю.

Поради майбутнім авторам

Слухати, читати, спостерігати, писати.

Вірити у своє слово й нашу перемогу.

Допомагати ЗСУ.