Історії випускників: Людмила Колб

Про шлях до письменництва

Пишу я з дитинства. Наприклад, коли була маленькою, то «випускала» паперовий журнал, який сама малювала й де всі тексти теж писала сама. А після появи комп’ютера робила те саме вже у ворді. Мені дуже подобалося вигадувати теми для заміток і створювати їх. Захоплювало, що немає жодних обмежень, ніхто не каже мені, що робити, не вимагає висвітлення певних тем (вітання ненависним шкільним творам про те, як я провела літо). Це була справжня творча свобода, хоча я тоді так це для себе ще не називала.
 
Одного разу мій старший брат показав мені «Франкенштейна» Мері Шеллі. Він похвалив книжку і сказав, що авторка написала її в 19 років. Мене це тоді дуже вразило! У 19 років написати і видати книжку — вау! І тоді вперше в мене з’явилася мрія теж стати письменницею. Тож я і далі розвивала свої здібності. У підлітковому віці вже активно писала вірші, якісь любовні оповідання.
 
Проте в університеті я майже припинила писати будь-що, крім творчих домашніх завдань, а коли почала працювати за фахом — журналісткою, то писала лише статті. Стало вкрай мало вільного часу й сил через роботу в щоденній газеті. До того ж я почала порівнювати себе з досвідченими письменниками й думати про те, що я ніколи так писати не зможу. Тож, звісно, треба просто перестати це робити. Логічно, еге ж? Але я пам’ятала про свою дитячу мрію — писати книжки, але вона здавалася нездійсненною.
 
Моя творча пауза тривала занадто довго — кілька років. Але вона завершилася. Ми з моїм чоловіком поїхали у Львів на BookForum, де відвідали одну з книжкових подій. «А коли я вже сидітиму на презентації твого роману?» — запитав тоді мій партнер. Почувши це, я наче прокинулася. Бо й сама не розуміла, чому більше не нічого не створюю. Запитання мотивувало мене більше не відкладати мрії про письменництво. Повернувшись додому, я написала свій перший вірш після кількарічної паузи. І відтоді більше не зупинялася. Уже за два роки у видавництві «Віхола» вийшла наша книжка про побудову кар’єри «Як хотіти й отримати все (але це не точно)» у співавторстві з директоркою Google в Україні Тетяною Лукинюк. Це був дуже потужний старт для мене як письменниці й неймовірна мотивація та натхнення писати далі.

Про авторів, які вплинули найбільше

Я завжди просто намагалася якомога більше читати, не захоплюючись конкретним автором чи авторкою. З останніх книжок, які дуже сподобалися і історією, і тим, як це написано, — «Завтра, завтра, завтра» Ґабріель Зевін, «Жовтолика» Ребекки Кван та «Катананхе» Софії Андрухович. Свого часу мене вразило, як майстерно грається зі мною як із читачкою Джон Фаулз у романі «Маг». Також сильно зачепили своєю тягучістю та чуттєвістю «Нормальні люди» Саллі Руні.
 
Водночас коли мені потрібне натхнення, щоби писати, то я, навпаки, намагаюся не читати, щоб на мій текст нічого не впливало. Аби надихнутися, зазвичай слухаю музику чи переглядаю альбоми з роботами улюблених художників. Слухати й бачити прекрасне мотивує мене творити.

Про ефект «другої книги»

«Потяг» було писати важче, так. Але не тому, що це друга книжка, а тому, що це був мій художній первісток. Попередня книжка — нонфікшн, тут мій журналістський досвід став у пригоді. А от художню літературу я не писала ніколи, тому дуже переймалася, працюючи над дебютним романом. Найбільше боялася припуститися типових помилок початківців: «картонні» персонажі, діалоги, які не схожі на те, як насправді говорять люди, нелогічності в сюжеті тощо. 

Про етапи роботи

Звісно, класно почуватися натхненною, але, на жаль, це не постійний стан. Тому особисто я не сильно покладаюся на натхнення, коли треба писати. У мене набагато краще працює так званий «метод дупці». Коли просто сідаєш і пишеш, незалежно від того, є бажання та відповідний стан чи ні.
 
Крім того, що я і так організована та дисциплінована, ще допомагає мій журналістський досвід: працюючи в медіа, ти мусиш писати щодня, бо треба вчасно здати текст. Як любили жартувати мої тодішні колеги про нашу роботу: «Якщо ти не вмер, то можеш узяти коментар». Можливо, це не надто чуйний підхід, але щоб написати книжку, треба її писати. Бажано щодня, щоб не втрачати емоційного зв’язку з історією та персонажами. До того ж як показує мій досвід, треба лише почати писати, а натхнення здебільшого з’являється вже під час роботи.
 
Я працювала над «Потягом» щодня, крім вихідних та тижневої перерви після підриву Каховської ГЕС. Звісно, не кожен день був продуктивним. Часом вдавалося написати всього дві сторінки, інколи — десять, але для мене було важливо просто рухатися вперед. Я хвалила себе за будь-яке просування.
 
Що стосується плану роботи над книжкою, то в мене було кілька таблиць. Перша — це картки персонажів, де я прописувала, хто вони взагалі такі як особистості. Який у них характер, цінності, хобі тощо. Друга таблиця — теж із персонажами, але вже в їхньому зв’язку з майбутньою історією. Чого вони прагнуть, що заважає отримати бажане тощо. Третя — розвиток кожного персонажа. Наприклад, яка подія змушує їх «вирушити в дорогу», тобто почати досягати свого, що може бути кульмінацією для кожного з них тощо. І нарешті четверта таблиця — детальний план усіх розділів. Ні, не забагато таблиць. Це все дуже допомагало працювати над твором.

Друга книга письменниці «Потяг»

Про процес роботи над романом «Потяг»

 Підступатися до написання було навіть страшнувато. Я взагалі не уявляла, як подолаю весь цей шлях, як опинюся на останній сторінці, напишу останнє слово й поставлю крапку. Та коли в мене з’явилося повне розуміння самої історії, персонажів, план кожного розділу — стало набагато легше, спокійніше. Я видихнула й почала працювати.
 
Найцікавішим було те, як частково змінюється попередньо задумане мною, коли вже безпосередньо це виписуєш. Я часто чула від досвідчених письменників, що їхні герої самі підказують ті чи інші сюжетні повороти, але ніколи в це не вірила, бо не уявляла, як це взагалі можливо.Проте можливо! Герої справді підказують, що краще написати. Хоча тепер я розумію, як стається ця «магія». Просто в процесі роботи вже краще відчуваєш своїх персонажів, розумієш їхню мотивацію, атмосферу та обставини, у яких вони діють тощо.
 
Найскладніше — це тримати у фокусі одночасно всіх дійових осіб, щоб вони розвивалися протягом історії. Ще один виклик — бути в потрібному настрої для творчості, бо з війною, з тим, що щодня відбувається з нашою країною через росію, це подекуди вкрай важко або й узагалі неможливо. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, я не могла писати тиждень. Загалом мені доводилося постійно занурювати себе в атмосферу оповіді: ранні двотисячні, школа, підліткові страждання. Дуже допомагала музика. Я сформувала плейліст тих часів і слухала його, поки писала.

Про вплив навчання в Litosvita

Я отримала знання, що дали мені розуміння, як працює художній текст. Також було дуже цінним опинитися в оточенні тих, хто пише. Зокрема, важливою та визначальною подією для мене стала Літшкола у Ворохті кілька років тому. Я була вражена, як багато людей хоче створювати художні історії та, власне, створює їх, і в них дуже класно виходить.
 
З одного боку, це мене надихнуло. З іншого, засмутило. Бо на той момент я дуже давно нічого не писала, перебувала в тій кількарічній творчій паузі, про яку розповідала. Крім того, через це в мене не виходило виконувати творчі завдання. Мусила ледь не видушувати із себе слова. Я зрозуміла, що втратила форму, втратила дуже багато часу, який могла присвятити вдосконаленню навичок. Тоді я дуже серйозно запитала себе, чи справді таки хочу стати письменницею. І якщо так, то треба писати, писати, писати. Мрії люблять дії.

Про вплив великої війни на творчість

 На початку повномасштабного вторгнення мені здавалося, що нічого не має сенсу, зокрема й написання книжок. Проте потім, коли шок минув, я зрозуміла, що якщо я хочу створити художку, то треба діяти. Бо іншої можливості може й не бути. Крім того, мене дуже мотивувало усвідомлення, що українська культура, зокрема, література, як ніколи потребує посилення, щоб розвиватися. Що більше людей не боятиметься і писатиме, то більше шансів, що зрештою народжуватимуться нові потужні імена.

Поради авторам-початківцям

Знаю на власному досвіді, яким голосним та жорстоким може бути внутрішній критик, особливо коли ти автор-початківець. Його зазвичай досить важко заглушити, тому варто хоча б не допускати інших, зовнішніх, голосів, що безпідставно критикують.
 
Щоразу коли хтось каже щось несхвальне про вашу творчість, запитуйте себе, чи справді думка цієї людини має для вас значення, чи є в цієї людини достатньо знань і досвіду, щоб вас оцінювати. Звісно, зворотний зв’язок — важливий і необхідний, але якщо це справді конструктивна критика, корисні поради, як покращити свій твір, а не знецінення вашої роботи фразам на кшталт «до Жадана (сюди можна підставити будь-якого іншого визначного письменника) тобі ще далеко».
 
Пишіть, пишіть, пишіть. Practice makes perfect.
 
Водночас будьте обережні із цим perfect. Давайте собі право на недосконалі речення, не найкращі ідеї, тимчасові «завтики» чи незнання, що та як краще написати. Головне — не зупинятися, а постійно вдосконалюватися.

Про роман «Потяг» 

Леся — звичайна підлітка-відмінниця, яка пише вірші і сперечається з мамою. Та дитинство закінчується без попереджень. В один момент дівчина перестає розуміти, що з нею відбувається. Однолітки довкола розповідають про перші сексуальні досвіди, найкращий друг починаєзустрічатися із дівчиною, а сама Леся наче на крок-два відстає. Їй дуже хочеться зрозуміти та втілити в життя бажання, які прокидаються в її тілі, водночас вона не готова робити все це лише заради того, аби вписатися в компанію.
 
Це історія про усвідомлення власної тілесності, ілюзії та заборони, сором і невпевненість у собі, дружбу та перше кохання. Та насамперед це книжка про формування дівочої сексуальності, неідеальне й болісне дорослішання.

Придбати книжку можна на сайті видавництва.

Якщо ви також відчуваєте, що хочете прокачати свої навички письма, напрацювати власний стиль та натренувати дисципліну творчої роботи, запрошуємо вас на навчання в Litosvita. 

Шукайте найближчі програми в нашому календарі.