Блог Litosvita

Історії випускників: Міла Смолярова

Про дорогу до письменництва

Мені було п’ятнадцять, коли наснився сон про дивних створінь, схожих на кальмарів, що обертають всесвіт у мовчазне щось. У цьому всесвіті не існувало музики, звуків, а при зустрічі з «кальмарами» люди втрачали голоси. Тоді вперше я вирішила написати оповідання, законспектувати своє видіння. У фіналі новели моя рука винесла вирок головному персонажеві оповідання-сну. Він гинув від щупалець у глухій тиші та лише його рот широко відкривався в агонії. Зрозумівши, що це кінець оповіді, я не могла знайти собі місця. Витираючи сльози з обличчя, я епічно спалила цей текст, віддала вогню багаття, щойно розведеному на подвір’ї дев’ятиповерхівки.

Досі картаю себе за це: хороша була ідея. Можливо тоді я й вирішила писати, спочатку лірику, а потім менш віршоване, таким чином я спокутую свою провину за «підсмажених кальмарів». А ще у мене збереглася казочка про принцесу, яку я придумала ще у років шість, здається. Там такі чудні імена.

Про літературні впливи

Я не вважаю себе книгогризом, але прочитала достатньо, щоб не виділяти когось одного. В дитинстві справжнім відкриттям був Конан-Дойл. Антуражем до його історій про Шерлока Голмса слугували степ і невеличке стадо овець, за яким я пильнувала. Ремарк, Дікенс, Гавальда, Чехов, Урсула Ле Гуїн, Стругацькі… список довгий. На мій сором, відкриття української літератури сталося не так давно, але захопленість від такого відкриття вражає й досі. Тютюнник, той, що Григір, Коцюбинський, Підмогильний, Мирний та багато інших. За це велика подяка Litosvita. З книг, що були прочитані цього року, можу виділити чотири: «Мобі Дік», «Американський психопат», «Подорож на край ночі» (це взагалі щось особливе, так завжди, якщо це порада від Ганни Улюри) та «Коняка Фокслі та інші оповідання» (порада від Олександра Михеда).

Про процес письма

Свої ідеї я виношую довго. Бачу якийсь сюжет або бачу сцену, чи ще веселіше – тільки фінал. Вже потім з кожним працюю по-різному. Я не похвалюся особливою організованістю процесу, у мене скоріше робота відбувається хвилями, безсистемно, з навіяння. Творчий безлад – це про мене. Намагаюся виділяти принаймні дві години щодня на письмо. Це непросто, враховуючи той факт, що моя сім’я майже увесь день вдома. Саме тому я втікаю до кав’ярень, де потік людей і загальний шум не завада, а скоріше тло для думок і нових сюжетів.
У «Перед очима» кожна новела написана у різний спосіб. Першу я виношувала понад два роки. Вона змінювалася та змінювала мене, я переписувала фінал, змінювала та видаляла персонажів. Любко Дереш (один з лекторів курсу) прочитав її уривок, його відгук і зауваження зіграли важливу роль у подальшому житті тексту. Інші були написані вже протягом річного курсу. Одна з них написана за два тижні. Ні кураторка, ні редакторка, ні видавництво не внесли помітних правок у цю новелу.

Про Річну програму Litosvita

Я вже писала у себе на сторінці у Фейсбук, що Litosvita перевернула моє життя з голови на ноги. Перше, чому вони навчили, – це слухати, що відбувається навколо, а також слухати себе і не соромитися виписувати почуте.
Річний курс навчив не тільки писати, а й працювати зі словом, працювати з текстом, а головне – відкрив переді мною «ящик Пандори» – українську літературу. Не ту, яку нав’язували як сіно, що не має смаку, але треба жувати (вибачте, але такий мій шкільний досвід), а ту унікальну, надзвичайно різноманітну, відверту, сміливу, ризиковану; ту, що викликає заздрість, роздратування, сильні емоції, і через яку, на жаль, ми знайомі зі змістом термінів «розстріляне відродження», «шістдесятники» тощо.

Сумую за середами та п’ятницями – вечорами, коли ми збиралися на онлайн-лекції.

А ще завдяки Litosvita я відкрила для себе подкасти про літературу. Першим став подкаст «Станція 451», який веде Олександр Михед (один з лекторів курсу), а коментує його батько, літературознавець ( цікаво слухати про його досвід). Тепер багатьох українських класиків (оповідання Підмогильного, наприклад) я читаю голосом Михеда ;) 

Про те, чи вийшло написати рукопис за рік 

Свій рукопис я почала писати ще до навчання у Litosvita, але у якому керунку я рухалася з ним, мені було незрозуміло. Річний курс скерував куди слід. У цьому велика заслуга моєї кураторки Ганни Улюри. Вважаю, що однією з головних умов успіху, тобто дописаного рукопису, який не соромно надіслати у видавництво, є правильний вибір куратора. Куратор, наче лікар, який має вилікувати від важкої хвороби, тому треба довіритися його методу лікування, обраним ним лікам та процедурам і в жодному разі не можна йому брехати. Думаю, Ганна – чудова лікарка, а я – пацієнтка, яка повністю одужала :) 
І так, за рік мені вдалося написати повноцінний рукопис. Тепер це вже збірка новел «Перед очима». 



Про процес видання.

Чи були відмови? Звісно. Чи сумнівалася я у своєму рукописі? Ще б пак. Інакше б я була бездушною істотою. Видавництва відмовляли, іноді писали у відповідь щось на кшталт «Дякуємо, але, на жаль, не зможемо видати ваш рукопис», іноді взагалі не відповідали. Ганна Улюра дуже підтримувала: «Буде видавництво у тебе, не хвилюйся». Світлана Стретович, головний мотиватор усіх студентів, писала в месенджер: «Міло, чекайте». Але що може бути гірше за чекання?

А потім сталася повномасштабна війна, і думки про рукопис розчинилися у повітрі. І коли я вже була готова змиритися з тим, що зараз війна, що література зараз не така потрібна (це взагалі – навпаки!), що книги не спроможні конкурувати з ракетами (ще й як спроможні!), Ганна Улюра надіслала мені у месенджер посилання на Артема Скорину і додала: «Це Темпора. Бог в поміч». Знайомство у Фейсбук з Артемом відчинило переді мною двері у Видавництво «Темпора». Перш ніж написати йому листа я уважно дослідила його профіль. Бо перед тим, як щось писати, треба розуміти, чим цікавиться людина, чим захоплюється, які має цінності, що для неї неприйнятно, на що ніколи вона не погодиться. Це все (ну, може, і не все, але достатньою мірою) можна зрозуміти, переглянувши профіль у соцмережі. До листа я додала синопсис збірки та одну з новел. Артем прочитав і написав, що йому подобається, але зараз видавництво зацікавлене у чоловічій прозі. Тоді я відправила йому іншу новелу (на мою думку, більш маскулінну :) ). Вже після неї Артем запропонував приїхати у Київ: знайомитися і підписувати договір. Усе це протягом одного дня. Зізнаюся, я стрибала від радості. От Ганна Улюра бачила, як я стрибаю від радості. Потім була робота з редакторкою, чудовою пані Оксаною Думанською. 
Ганна одразу спитала: «Хто буде редагувати. Думанська? Вважай, що тобі шалено пощастило!» І справді, вважаю це вдачею. Бо пані Оксана турботлива й обережна, працювати з нею було легко, бо я знала, що мій текст у надійних руках. А від обкладинки «Перед очима» я у захваті! 

Про вплив війни на творчість

Наш онлайн-курс випав на непростий час, розділився на до та під час війни. Не обійшлося без редагувань думок, світоглядів, рукописів, бо війна змінила фокус спостереження та шкалу оцінювання в усіх нас. Тепер це вже інші тексти, фільтровані, зважені, а може й, навпаки, пошматовані, розхристані та інтимні. У лютому я не могла й думати про писання, про видання книги… але десь на початку березня спіймала себе на думці, що, ймовірно, втрачу глузд, якщо не повернуся до своїх текстів. А потім, здається, Марк Лівін в інстаграм теж про це написав, що треба займатися своїми звичними справами, так ми захищаємо свою нервову систему під час війни. От напевно завдяки чому і кому я дописала рукопис. Можна сказати, що й мої персонажі врятували мене. І я їм за це вдячна. А ще вдячна нашим воїнам, що маю можливість робити те, що люблю.

Поради тим, хто хоче стати авторами

Слухати, читати, спостерігати, писати.
Вірити у своє слово і нашу перемогу.
Допомагати ЗСУ.



Принагідно запрошуємо на презентацію книжки, яка відбудеться вже завтра, 6 грудня у київській Книгарні «Є» на вул. Лисенка, 3, о 18:30.